незабутні імена

Досі перед очима картина: у Троянах тато під горіхом читає Шевченка. Він дуже переживав, що не здобув систематичної освіти. Але, мабуть, не було в Запоріжжі пристраснішого книголюба! Його знали в усіх книгарнях міста. Тільки на поріг - одразу: "Здрастуйте, Василю Андрійовичу!" Купував нові книжки і повертався додому винуватий, бо не вистачало грошей на продукти.

ВАСИЛЯ Лісняка не стало одинадцятого листопада. Поет пішов у вічність п'ятдесят років тому. Хотіла написати "запорізький", але... Переконана: справжній поет належить цілому світові. Можна любити вірші - і в певний момент сам почнеш вправно, навіть професійно римувати. А можна народитись із даром, який (часом попри бажання) стане щастям чи прокляттям, професією чи непереборною пристрастю... Одне слово - долею.

Василь Лісняк дуже серйозно ставився і до поетичної праці,
і до роботи журналіста в "Запорізькій правді"

Але мама не сердилася: вона теж любила читати і все розуміла. У газеті "Запорізька правда" Лісняк пропрацював близько десяти років. Він ставився до роботи газетяра надзвичайно серйозно. Акуратно і досконально готував кожен матеріал. Залюбки їздив у відрядження. Ось тільки з роботи повертався пізно, виснажений. Зате вдома його чекали дружина, діти, затишок, улюблені вареники й кавуни. А особливо Василь Андрійович полюбляв чай із вишнями. Такий здавна пили у Вербовому, в родині Андрія Лісняка.

ПОЕЗІЯ В КРОВІ

Хлопець, який народився 30 січня 1908 року в селі Вербовому на Пологівщині, не був дуже начитаним. Та й звідки тій начитаності узятись, якщо уся родина з ранку до ночі працювала на землі. Андрій Лісняк - на всі руки майстер - до того ж, шив для цілого села чоботи. Подружжя мало 13 дітей, та вижили тільки чотири дівчини і хлопець - Василько. Перша світова війна, громадянська... Хіба до навчання! Чотири класи початкової школи Василь Лісняк закінчив у шістнадцять років.

Василь Лісняк -
завжди привітний і життєрадісний

Із донечкою Олею Василь Андрійович полюбляв
гуляти на природі

Рецепт нескладний: потовкти вишні з цукром, залити свіжим чорним чаєм... І розіллються в хаті пахощі літа та саду, що росте в степовому селі.

ОСКОЛОК БІЛЯ СЕРЦЯ

"Зберегти українськість" - називалася радіокомпозиція Володимира Яворівського про Василя Лісняка.

У січні 1944 року поет писав дружині: "Коли б ти знала, як люблю тепер нашу Україну, її культуру, її історію. Горджуся тим, що ми з тобою українці, діти того народу, котрому з давніх-давен слава". Люди говорили про Лісняка: "Це той чоловік із пишними вусами, який завжди ходить у вишитій сорочці".

Додайте робітфак Київського художнього інституту, який (маючи безсумнівний хист художника) він так і не закінчив: ішов 1933-й рік, батько й мати писали з Вербового: "Приїжджай, сину. Нема кому працювати, нема що їсти"... Аби допомогти рідним, Василь подався на заробітки. Пізніше влаштувався на роботу в сільський клуб, потроху друкувався у газетах - поки не покликали в штат пологівської "районки". Так Лісняк став газетярем і, зрештою, пропрацював у журналістиці 27 років.

"Голубонько! Квітонько-Марійко! Ластівко моя прекрасна! Срібна моя рибонько! Зіронько! Дорога Марусинко!" - звертався він потім до дружини в листах з фронту.

На початку 1940-х Василь Лісняк працював у газеті в Гуляйполі. Водночас навчався у місцевому педагогічному технікумі. І знову не вдалося завершити освіту: почалася війна, майже з перших днів Василя Лісняка узяли в армію. А в жовтні 1941 року над Дніпром його важко поранило осколками снаряду.

Василь Лісняк (ліворуч) із своїм другом і побратимом
по письменництву Михайлом Стельмахом

Але в Запоріжжі такі сорочки тоді були "не в моді", тому й упадала в око Ліснякова вишиванка. Звісно, насправді у вишиванці він ходив далеко не завжди. Купив її у Києві, вдягав у святкові дні.

"Не на часі" за тодішньої ідеології виявився й український патріотизм поета. А після того, як на зборах він кинув репліку на захист української мови, стало зовсім непереливки. Лісняк пішов із газети на вільні творчі хліби. Без стабільного заробітку родині було скрутно.

Але вірші він почав складати набагато раніше. У збірці "Вибране", виданій до столітнього ювілею Лісняка, найперша його поезія датована 1929 роком: "Лани! Я чую вашу мову. Ви щось мов кажете мені". Саме так: в юнака з чотирма класами освіти поезія була в крові. Чи степові вітри занесли, чи то вишневі деревця у батьківському саду нашептали... "Цвіту, цвіту - повно в очі, повно в жмені, повно в груди - увібрати серцем хочу теплі пахощі весни", - писав поету 1932 році. Весна лишилася з ним до кінця життя. У 1963-му, в одному з останніх віршів "Прощання з осіннім сонцем" Василь Лісняк обіцяє: "Та прийде час - під солов'їні трелі ми знову, повні сил, ясні, веселі, зустрінемось на святові весни"...

КВІТОНЬКА-МАРІЙКА

Над Пологами кружляв літак. У 1930-ті роки поява "залізного птаха" була подією. А тут ще на поле із нього посипалися листівки. Не лише діти, а й дорослі поспішили за околицю. Лісняк прикипів очима до дівчини, яка у сонячному сяйві не бігла - немов летіла над ланом, ледь торкаючись землі, схожа на весняну квітку. Василь схопив дівчину за руку - і вони помчали удвох. Так романтично поет "упіймав" майбутню дружину. Чи були вони знайомі до того? Може, й так. Але на залитому сонцем полі поет уперше побачив Марію очима душі.

Один потрапив у руку (згодом Василю Андрійовичу важко було тримати правою рукою навіть ручку). Інший застряг біля серця - так і лишився там до кінця життя.

Якийсь час Лісняк не знав, чи жива дружина з малим синочком Валюшкою. Боявся, що загинули в окупації. Які муки він тоді перетерпів! Як радів,коли його рідні знайшлися! Як часто їм писав! У 1944 році, хоча Василь Лісняк і був непридатний до стройової служби, та знову опинився на передовій: пройшов пів-Європи як кореспондент газети Першого Українського фронту "За Батьківщину!". Додому, на хутір Зелений під Гуляй-полем, вернувся восени 1945-го.

БЕЗ ЗАЯВИ

Він уже був знаним українським поетом. Уперше його вірш побачив світ 1932 року. В журналах і газетах охоче приймали до друку поезії Василя Лісняка. Ще до війни він почав спілкуватися з Павлом Тичиною - і радо вчився в українського класика. Тоді ж потоваришував зі своїм ровесником Михайлом Стельмахом й іншими молодими поетами.

У липні 1944 року, на фронті, Лісняка наздогнала приголомшуюча звістка: його прийняли до Спілки письменників України.

Випадок винятковий - прийняли без заяви, заочно і попри те, що поет ще не мав жодної виданої збірки!

Перша книжечка поезій Василя Лісняка з'явилася друком аж у 1949 році. Поету на той час виповнився 41 рік. Та якби не підтримка Павла Тичини, хтозна скільки ще чекав би він виходу першої збірки. Вона називалася просто - "Степові пісні". Всією душею поет належав таврійським степам. Його проста, щиросерда поезія - немов прохолодна вода з колодязя народної пісні, яку п'єш спекотного півдня. Недарма Лев Озеров писав у газеті "Література і мистецтво": "Голос Василя Лісняка дуже мелодійний. І вірші його хочеться співати"...

У повоєнні роки родина Лісняків жила в Пологах. Це був радісний час. Народилася дочечка Оля. Побачили світ "Степові пісні". Вірші пологівського поета друкували в київських журналах. А в 1951 році Лісняка запросили в Запоріжжя: очолити обласне літературне об'єднання (з якого згодом "виросла" обласна організація Спілки письменників України) і працювати журналістом в обласній газеті "Червоне Запоріжжя" (пізніше вона стала зватися "Запорізькою правдою"). "Життєлюбом" називає його Віталій Шевченко. "Уміння стати вище над ненавмисними кривдами" відзначає Анатолій Піддубний. "Він бачив землю очима хлібороба і торкався землі руками працелюба", - вважав Микола Лиходід.

Про "приємну м'яку мову поетову, його виняткову лагідність до людей, дивовижну скромність, ба навіть сором'язливість" розповідає Петро Ребро.

До речі, в обласному літературному об'єднанні Василь Андрійович помагав "ставати на крило" і Петру Ребру, і Миколі Лиходіду, й Олександру Стешенку, і Василю Маремпольському...

ЧАЙ ІЗ ВИШНЯМИ

" Люблю село" - так Василь Лісняк назвав свою другу книжку. Стали вже класич ними його рядки: "Волога з хмар -є хліб, є борщ... Та за багато літ ми взнали, що найкращий дощ -це хліборобський піт!"

- У місті тато дуже скучав за селом, - згадує дочка поета Ольга. - Ми жили в Соцмістечку, тож у вихідні він кликав: "Донечко, ходімо!" - і ми ішли на прогулянку в парк Металургів, до Дніпра. Влітку часто їздили на Великий Луг, на свіже повітря, на природу. Там у нас були "свої" місця. Бува, розстелимо на траві ковдру, сядемо. Тато співає або читає. Ми з мамою теж беремося за книги чи за шитво... А татову відпустку обов'язково проводили у Вербовому - в дідуся й тітоньки Ніни. Тато помагав рідним грошима, трохи порався по городу. А більше просто насолоджувався привіллям. У нас збереглося фото, де він лежить із книгою серед квітів і трави. Гостювали ми й у болгарському селі Трояни - в тітоньки Марії.

Василь Андрійович дуже переживав. Одинадцятого листопада 1963 року його серце, поруч із яким з війни причаївся осколок, не витримало. Ба ще страшнішим виявився "осколок" підозр і звинувачень у націоналізмі. Поет залишив цей світ у 55 років, не встигнувши дописати поему "Життя" про Олександра Довженка...

Син поета Валентин Лісняк став знаним фотомайстром. Дочка Ольга закінчила філфак Запорізького педагогічного інституту, працювала бібліотекарем. Воєнна гімнастерка, речовий мішок, ручки і записи Василя Лісняка - у фондах обласного краєзнавчого і Пологівського районного музеїв. Решта документів - в обласному архіві. Книги, які зібрав за життя поет, після смерті матері діти хотіли передати бібліотеці села Вербового, але тоді там не змогли їх прийняти. Тому нині ці книги знаходяться в Пологівській районній бібліотеці і в бібліотеці імені В.Лісняка в Хортицькому районі Запоріжжя. У цій же бібліотеці - годинник, який "Запорізька правда" подарувала поетові на його 50-річчя. Пологівське літературне об'єднання носить ім'я Василя Лісняка. Його іменем назвали й обласну літературну премію.